![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
totaltelecomЦентр "Нова Європа" - типовий представник тієї частини політикуму, що виникла та існує коштом євроатлантичної спільноти. Перелік донорів можна глянути на стор. 38 звіту за 2020 рік. Днями центр організував онлайн-обговорення на тему "Американо-японський безпековий союз: ключові поради для України". Останнім часом Японія опинилася в самому центрі зовнішньополітичної активності купи держав, від США до України, яка відрядила туди представницьку делегацію.
Підсумки дискусії очима керівника "Нової Європи" п. Гетьманчук наведені тут. І досвід Японії, і його обговорення дуже цікаві, щира подяка організаторам. Що стосується запропонованих ними висновків, вони залишають без відповіді деякі принципові запитання.
По-перше, якщо користуватися метафорою страховки, хочеться, нарешті, почути про її обсяг. Які саме випадки вона покриває, а які ні? В 1994 році з боку США та їхніх прихильників звучала вельми подібна риторика. Що Україна отримує потужні гарантії, що так буде краще й вигідніше, що це добре обґрунтована й вигідна для нас угода. За двадцять років, коли стався страховий випадок, раптом з'ясувалося, що мало місце прикре непорозуміння. Те, що українці щиро вважали своїми безпековими guarantees, виявилося всього лише assurances в готовності посприяти у випадку якоїсь прикрої несподіванки.
Ані в 2014, ані взимку 2015-го наш самий стратегічний партнер не спромігся завадити військовій потузі агресора. Втручання Вашингтону в україно-угорський конфлікт дало нульовий результат. Раптом з'ясувалося, що навіть із такого масштабу проблемами американці чи то не хочуть, чи то не можуть допомогти.
Виникає питання чи доречно взагалі говорити про якісь безпекові гарантії США для України і якщо так, то які є підстави вважати їх "хорошою страховкою"? Я жодного разу не зустрічав бодай якісь числові оцінки в цій царині. Між тим наріжним каменем risk management є вимога вимірюваності, можливості обчислювати і ризики, і вплив на них.
По-друге, виникає питання про відповідальність США перед Україною. Чи є вона і в чому полягає, які є запобіжники для зловживань з боку партнера, залежність від якого пропонується прийняти як щось природнє і невідворотнє. Не є секретом, що за необхідності американська дипломатія вдається до агресивних маніпуляцій, вичавлюючи з партнерів потрібні рішення. Так було в 1994-му, так було в 1998-му, так було в 2002-му.
Зокрема, в-третє, в чому саме полягають "безпекові ризики для самої України, враховуючи тісну співпрацю і координацію між Китаєм та Росією у військовій сфері" стосовно "Мотор-Січ"? Проковтнувши історію з "Мотор-Січ", Україна з високою ймовірністю незабаром почує таку ж категоричну вимогу приєднатися до американських санкцій проти китайських виробників телеком-обладнання.
Власне кажучи, такі вимоги вже мали місце наприкінці минулого року і український уряд в особі прем'єр міністра навіть дав відповідні обіцянки. Поки що цей сюжет призупинено, оскільки, як показало життя, мала місце типова "розводка" в незабутньому стилі Дональда Трампа та його команди. Адміністрація Байдена поки що не визначилася із подальшими діями на цьому фронті, але ця павза не триватиме вічно.
Нарешті, в-четверте, як має виглядати "чітке розмежування між торгівлею і безпекою"? Україна сім років отримує вугілля з окупованих територій, про багатомільярдний бізнес із державою-агресором годі й казати. Чому у випадку КНР має бути якось інакше? Наскільки інакше і в чому саме?
Підсумки дискусії очима керівника "Нової Європи" п. Гетьманчук наведені тут. І досвід Японії, і його обговорення дуже цікаві, щира подяка організаторам. Що стосується запропонованих ними висновків, вони залишають без відповіді деякі принципові запитання.
По-перше, якщо користуватися метафорою страховки, хочеться, нарешті, почути про її обсяг. Які саме випадки вона покриває, а які ні? В 1994 році з боку США та їхніх прихильників звучала вельми подібна риторика. Що Україна отримує потужні гарантії, що так буде краще й вигідніше, що це добре обґрунтована й вигідна для нас угода. За двадцять років, коли стався страховий випадок, раптом з'ясувалося, що мало місце прикре непорозуміння. Те, що українці щиро вважали своїми безпековими guarantees, виявилося всього лише assurances в готовності посприяти у випадку якоїсь прикрої несподіванки.
Ані в 2014, ані взимку 2015-го наш самий стратегічний партнер не спромігся завадити військовій потузі агресора. Втручання Вашингтону в україно-угорський конфлікт дало нульовий результат. Раптом з'ясувалося, що навіть із такого масштабу проблемами американці чи то не хочуть, чи то не можуть допомогти.
Виникає питання чи доречно взагалі говорити про якісь безпекові гарантії США для України і якщо так, то які є підстави вважати їх "хорошою страховкою"? Я жодного разу не зустрічав бодай якісь числові оцінки в цій царині. Між тим наріжним каменем risk management є вимога вимірюваності, можливості обчислювати і ризики, і вплив на них.
По-друге, виникає питання про відповідальність США перед Україною. Чи є вона і в чому полягає, які є запобіжники для зловживань з боку партнера, залежність від якого пропонується прийняти як щось природнє і невідворотнє. Не є секретом, що за необхідності американська дипломатія вдається до агресивних маніпуляцій, вичавлюючи з партнерів потрібні рішення. Так було в 1994-му, так було в 1998-му, так було в 2002-му.
Зокрема, в-третє, в чому саме полягають "безпекові ризики для самої України, враховуючи тісну співпрацю і координацію між Китаєм та Росією у військовій сфері" стосовно "Мотор-Січ"? Проковтнувши історію з "Мотор-Січ", Україна з високою ймовірністю незабаром почує таку ж категоричну вимогу приєднатися до американських санкцій проти китайських виробників телеком-обладнання.
Власне кажучи, такі вимоги вже мали місце наприкінці минулого року і український уряд в особі прем'єр міністра навіть дав відповідні обіцянки. Поки що цей сюжет призупинено, оскільки, як показало життя, мала місце типова "розводка" в незабутньому стилі Дональда Трампа та його команди. Адміністрація Байдена поки що не визначилася із подальшими діями на цьому фронті, але ця павза не триватиме вічно.
Нарешті, в-четверте, як має виглядати "чітке розмежування між торгівлею і безпекою"? Україна сім років отримує вугілля з окупованих територій, про багатомільярдний бізнес із державою-агресором годі й казати. Чому у випадку КНР має бути якось інакше? Наскільки інакше і в чому саме?
