Складнощі "діалогу" та "порозуміння"
Nov. 17th, 2021 12:07 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
totaltelecomЗаступник директора Польсько-російського центру діалогу та порозуміння Лукаш Адамський захотів пригорнути увагу українських читачів до своєї статті, яку від початку написав польською мовою та для поляків. Стаття присвячена темі подвійного підрахунку Польщею та Україною жертв ДСВ. За словами автора, стаття репрезентує його загальний погляд як історика з Польщі на долю Україні і як така має викликати зацікавлення. За досвідом мого спілкування із польськими інтелектуалами, стаття п. Адамського, дійсно, відтворює поширені серед них погляди, тож заслуговує на увагу. Я цю увагу приділив і охоче ділюся своїми враженнями.
Щоразу я знайомлюся із розвідками української історії п. Адамського, в мене виникає враження внутрішньої суперечливості авторської позиції. В межах одного тексти він відтворює елементи кількох дискурсів: а) притаманного українському етнічному націоналізмові, б) націоналізмові польському та ще одного дискурсу, який я схиляюся маркувати як в) "realpolitik".
1. З одного боку, п. Адамський вважає за потрібне наголосити на необхідності пам'ятати про те, що "всі ці події – хоч без сумнівів становлять частину історії як Польщі, так і України – не відбувалися в Україні у юридичному сенсі цього терміну, але на окупованій території східних воєводств Польщі. Останні західною частиною України стали тільки у 1945 році". Тобто закликає чітко розрізняти та пам'ятати про формально-правовий статус територій, на яких розгорталися події спільної історії. Але вже кількома абзацами нижче він ототожнює "те, що відбувалося під час війни в Українській Соціалістичній Совєтській Республіці" із "трьома четвертями території нинішньої України".
Перепрошую, але окуповані території Другої Речі Посполитої увійшли до складу УРСР одразу, в 1940 році. Той факт, що "у період 1941-1944 років, з юридичної точки зору, совєтська Україна мала на ці землі таке ж саме право, як сучасна Росія на Крим – тобто жодне", не протирічить перебуванню окупованих територій в складі саме УРСР весь час війни між СРСР та державами Вісі.
2. Як результат, геть не зрозуміло, які саме території автор має на увазі, говорячи, що "у першому півріччі 1944 року Україну в її міжнародно визнаних кордонах остаточно зайняла Червона армія". Майже все, що захопив СРСР в 1939, стало пізніше "міжнародно визнаними". При цьому варто зазначити, що й після 1946-го року, коли ПНР та СРСР "владнали" "територіальні надбання" 1939-го, півострів Крим не входив до складу УРСР.
Як на мене, не варто використовувати доволі громіздку і недостатньо зрозумілу в такому контексті конструкцію "міжнародно визнані кордони". Простіше казати про "теперішні кордони".
3. Так само варто розрізняти і вказувати у недвозначний спосіб, чи йдеться про українську державу (і яку саме), чи про Україну як країну, тобто історично-культурний феномен, який не має чітких територіальних меж. Інакше виникає протиріччя між тезами "всі ці події (…) становлять частину історії як Польщі, так і України", з одного боку, та "окуповані території східних воєводств Польщі (…) західною частиною України стали тільки у 1945 році", з іншого.
4. Вбивство нацистами Олени Теліги є символом репресій проти української інтелігенції хіба що для ентузіастів та попутників українського етнічного націоналізму. Телігу знищили через її належність до кола тих прихильників етнічного націоналізму, які вирішили піти на конфлікт із нацистами. Українські інтелектуали, які знали своє місце і не робили зайвого, як от Улас Самчук чи Володимир Кубійович, почували себе під нацистами цілком непогано, пережили війну та померли в своєму ліжку.
5. Так само і теза про те, що "діяльність "совєтських партизанів була вельми контроверсійна, оскільки вони наражали на жорстокі репресії цивільне населення, яке допомагало або було змушене допомагати забезпечувати загони необхідними продуктами", виглядає логічною хіба що для вищезгаданої публіки. Як відомо, "учасники антигітлеровської коаліції де-факто" уникали конфронтації з німцями, займаючись пріоритетним для них вирішенням єврейського, польського та інших аналогічних "питань".
В свою чергу радянські партизани діяли в логиці тотальної війни на винищення і до втрат місцевого населення ставилися відповідно. Як на мене ця логіка не була "людожерською" або принципово антигуманною, як, наприклад, і логіка учасників повстання у Варшавському гетто. Тому, власне, як зазначає п. Адамський, "частина з цих формувань допомагала єврейському й польському цивільному населенню".
6. Пан Лукаш знаходить влучною тезу, що "ні одна з тих армій не була українською, що означає визнання, зрештою цілком влучне, Української Соціалістичної Совєтської Республіки за твір залежний від тоталітарної Росії, а не еманацію української державності".
Він ретельно оминає невідворотнє запитання, а кого ж вважати за таку еманацію? Часом не Першу Українську Дивізію? Чи, може, УПА? Адже їхню українськість важко заперечити, бодай у той системі координат, якою він користується.
7. Кидається в око його небажання висловити своє ставлення до тези, що "УПА – найсвіжіша та найбільш жива традиція українського спротиву Росії, яка свідчить про волю українців здобути незалежність". Автор вказує на те, що "замовчується тоталітарна ідеологія УПА та її численні воєнні злочини, попередня колаборація провідних діячів ОУН з Німеччиною, а також наслідки такої героїзації для стосунків з державами, де мешкають жертви діяльності УПА: Польщею та Ізраїлем" і це все.
Як результат, для мене залишилось незрозумілим, в якому сенсі "тактично" співпрацювали із Третім Рейхом персонажі на кшталт Кубійовича та Мельника? А як тоді мала виглядати "стратегічна" співпраця? А служба в шуцманшафті Романа Шухевича в грудні 1942 (sic!) року який статус має в його картині світу, тактичної співпраці чи стратегічної?
8. Разом із характерним уявленням про "населення", яке "сильно зрусифіковано якщо не мовно, то ментально" та послідовним використанням прикметника "совєтській" замість "радянський", виникає добре знайома картина світу, притаманна колективному В'ятровичу. В цій картині світу Україна має якнайшвидше перетворитися на нинішню Польщу, тобто моноетнічне, мономовне та монокультурне середовище. Тому авторські висновки та прикінцеві тези виглядають для мене такими саме внутрішньо суперечливими.
Досвід спілкування з польськими інтелектуалами залишив в мене враження їхнього абсолютно щирого намагання натягнути вельми специфічний історичний досвід післявоєнної Польщі на нинішню Україну. Як результат, найбільше симпатій в них викликають саме ті суспільні групи, що й дратують їх найбільше. Гадаю, що причина цього лежить в характерній для всієї Центральної та Східної Європи історичній долі польської нації.
Через кілька хвиль етнічних чисток в діапазоні від примусового виселення до тотального знищення Польща раптом стала етнічно однорідною. Щоб там не розповідали зараз поляки про свою злу долю "жертви двох тоталітаризмів", їм теперішня ситуація дуже подобається. Куди не кинь погляд - скрізь свої! "Свій до свого по своє", еге ж. Ein Volk, ein Reich, eine Sprache, natȕrlich.
Поляки абсолютно щиро вважають моноетнічність та мономовність природним становищем здорового суспільства. Відповідно вони і на українське життя дивляться через звичні (й непомітні, еге ж) світоглядні фільтри. Це такий когнітивний пухир, подібний до тих, що утворюються в соціальних мережах, послуговуючись зростанню протирічь в суспільному організмі.
Цікаво й показово, що п. Адамський обрав проігнорувати мої коментарі.
Дещо пізніше мені вдалося отримати від нього розлогі коментарі щодо деяких питань українського життя, а саме мовної політики:
У повній відповідності до моєї гіпотези він заявив погляди, ідентичні тим, що їх демонструють українські етнократи. Характерним, зокрема, є спотворення змісту рекомендацій Венеціанської комісії стосовно мовного законодавства України.
Кульмінацією та апофеозом дискусії стало проголошення п. Адамським того, що "громадяни України за замовчанням повинні звертатися до іноземців або офіційною мовою своєї держави або англійською, так як наказує закон".
Отже, вважаю можливим розглядати українських етнократів та польських консерваторів як ідеологічних близнюків, які відчувають одне до одного потужні взаємовиключні почуття.
Щоразу я знайомлюся із розвідками української історії п. Адамського, в мене виникає враження внутрішньої суперечливості авторської позиції. В межах одного тексти він відтворює елементи кількох дискурсів: а) притаманного українському етнічному націоналізмові, б) націоналізмові польському та ще одного дискурсу, який я схиляюся маркувати як в) "realpolitik".
1. З одного боку, п. Адамський вважає за потрібне наголосити на необхідності пам'ятати про те, що "всі ці події – хоч без сумнівів становлять частину історії як Польщі, так і України – не відбувалися в Україні у юридичному сенсі цього терміну, але на окупованій території східних воєводств Польщі. Останні західною частиною України стали тільки у 1945 році". Тобто закликає чітко розрізняти та пам'ятати про формально-правовий статус територій, на яких розгорталися події спільної історії. Але вже кількома абзацами нижче він ототожнює "те, що відбувалося під час війни в Українській Соціалістичній Совєтській Республіці" із "трьома четвертями території нинішньої України".
Перепрошую, але окуповані території Другої Речі Посполитої увійшли до складу УРСР одразу, в 1940 році. Той факт, що "у період 1941-1944 років, з юридичної точки зору, совєтська Україна мала на ці землі таке ж саме право, як сучасна Росія на Крим – тобто жодне", не протирічить перебуванню окупованих територій в складі саме УРСР весь час війни між СРСР та державами Вісі.
2. Як результат, геть не зрозуміло, які саме території автор має на увазі, говорячи, що "у першому півріччі 1944 року Україну в її міжнародно визнаних кордонах остаточно зайняла Червона армія". Майже все, що захопив СРСР в 1939, стало пізніше "міжнародно визнаними". При цьому варто зазначити, що й після 1946-го року, коли ПНР та СРСР "владнали" "територіальні надбання" 1939-го, півострів Крим не входив до складу УРСР.
Як на мене, не варто використовувати доволі громіздку і недостатньо зрозумілу в такому контексті конструкцію "міжнародно визнані кордони". Простіше казати про "теперішні кордони".
3. Так само варто розрізняти і вказувати у недвозначний спосіб, чи йдеться про українську державу (і яку саме), чи про Україну як країну, тобто історично-культурний феномен, який не має чітких територіальних меж. Інакше виникає протиріччя між тезами "всі ці події (…) становлять частину історії як Польщі, так і України", з одного боку, та "окуповані території східних воєводств Польщі (…) західною частиною України стали тільки у 1945 році", з іншого.
4. Вбивство нацистами Олени Теліги є символом репресій проти української інтелігенції хіба що для ентузіастів та попутників українського етнічного націоналізму. Телігу знищили через її належність до кола тих прихильників етнічного націоналізму, які вирішили піти на конфлікт із нацистами. Українські інтелектуали, які знали своє місце і не робили зайвого, як от Улас Самчук чи Володимир Кубійович, почували себе під нацистами цілком непогано, пережили війну та померли в своєму ліжку.
5. Так само і теза про те, що "діяльність "совєтських партизанів була вельми контроверсійна, оскільки вони наражали на жорстокі репресії цивільне населення, яке допомагало або було змушене допомагати забезпечувати загони необхідними продуктами", виглядає логічною хіба що для вищезгаданої публіки. Як відомо, "учасники антигітлеровської коаліції де-факто" уникали конфронтації з німцями, займаючись пріоритетним для них вирішенням єврейського, польського та інших аналогічних "питань".
В свою чергу радянські партизани діяли в логиці тотальної війни на винищення і до втрат місцевого населення ставилися відповідно. Як на мене ця логіка не була "людожерською" або принципово антигуманною, як, наприклад, і логіка учасників повстання у Варшавському гетто. Тому, власне, як зазначає п. Адамський, "частина з цих формувань допомагала єврейському й польському цивільному населенню".
6. Пан Лукаш знаходить влучною тезу, що "ні одна з тих армій не була українською, що означає визнання, зрештою цілком влучне, Української Соціалістичної Совєтської Республіки за твір залежний від тоталітарної Росії, а не еманацію української державності".
Він ретельно оминає невідворотнє запитання, а кого ж вважати за таку еманацію? Часом не Першу Українську Дивізію? Чи, може, УПА? Адже їхню українськість важко заперечити, бодай у той системі координат, якою він користується.
7. Кидається в око його небажання висловити своє ставлення до тези, що "УПА – найсвіжіша та найбільш жива традиція українського спротиву Росії, яка свідчить про волю українців здобути незалежність". Автор вказує на те, що "замовчується тоталітарна ідеологія УПА та її численні воєнні злочини, попередня колаборація провідних діячів ОУН з Німеччиною, а також наслідки такої героїзації для стосунків з державами, де мешкають жертви діяльності УПА: Польщею та Ізраїлем" і це все.
Як результат, для мене залишилось незрозумілим, в якому сенсі "тактично" співпрацювали із Третім Рейхом персонажі на кшталт Кубійовича та Мельника? А як тоді мала виглядати "стратегічна" співпраця? А служба в шуцманшафті Романа Шухевича в грудні 1942 (sic!) року який статус має в його картині світу, тактичної співпраці чи стратегічної?
8. Разом із характерним уявленням про "населення", яке "сильно зрусифіковано якщо не мовно, то ментально" та послідовним використанням прикметника "совєтській" замість "радянський", виникає добре знайома картина світу, притаманна колективному В'ятровичу. В цій картині світу Україна має якнайшвидше перетворитися на нинішню Польщу, тобто моноетнічне, мономовне та монокультурне середовище. Тому авторські висновки та прикінцеві тези виглядають для мене такими саме внутрішньо суперечливими.
Досвід спілкування з польськими інтелектуалами залишив в мене враження їхнього абсолютно щирого намагання натягнути вельми специфічний історичний досвід післявоєнної Польщі на нинішню Україну. Як результат, найбільше симпатій в них викликають саме ті суспільні групи, що й дратують їх найбільше. Гадаю, що причина цього лежить в характерній для всієї Центральної та Східної Європи історичній долі польської нації.
Через кілька хвиль етнічних чисток в діапазоні від примусового виселення до тотального знищення Польща раптом стала етнічно однорідною. Щоб там не розповідали зараз поляки про свою злу долю "жертви двох тоталітаризмів", їм теперішня ситуація дуже подобається. Куди не кинь погляд - скрізь свої! "Свій до свого по своє", еге ж. Ein Volk, ein Reich, eine Sprache, natȕrlich.
Поляки абсолютно щиро вважають моноетнічність та мономовність природним становищем здорового суспільства. Відповідно вони і на українське життя дивляться через звичні (й непомітні, еге ж) світоглядні фільтри. Це такий когнітивний пухир, подібний до тих, що утворюються в соціальних мережах, послуговуючись зростанню протирічь в суспільному організмі.
Цікаво й показово, що п. Адамський обрав проігнорувати мої коментарі.
Дещо пізніше мені вдалося отримати від нього розлогі коментарі щодо деяких питань українського життя, а саме мовної політики:
У повній відповідності до моєї гіпотези він заявив погляди, ідентичні тим, що їх демонструють українські етнократи. Характерним, зокрема, є спотворення змісту рекомендацій Венеціанської комісії стосовно мовного законодавства України.
Кульмінацією та апофеозом дискусії стало проголошення п. Адамським того, що "громадяни України за замовчанням повинні звертатися до іноземців або офіційною мовою своєї держави або англійською, так як наказує закон".
Отже, вважаю можливим розглядати українських етнократів та польських консерваторів як ідеологічних близнюків, які відчувають одне до одного потужні взаємовиключні почуття.
